Наскільки результативні насильницькі протести?
Архівний текст · Франція, жовтень 2026 року. Оцінки й прогнози стосуються описаного етапу протестів. Додано на сайт 27 жовтня 2026 року.
Масові заворушення у Франції ставлять цікаве питання: чи допомагає насильство домагатися політичних поступок? Дослідження показують, що воно може створювати додатковий тиск на владу, але часто шкодить самим протестувальникам.
Що кажуть дослідження?
Omar Wasow (2020) дослідив вплив протестів за громадянські права у США в 1960–1972 роках.
«Ненасильницький активізм, особливо коли стикався з репресіями з боку держави чи самосудом, впливав на висвітлення в медіа, політичну риторику, виступи в Конгресі та громадську думку щодо громадянських прав. (...) Натомість насильство з боку протестувальників зміщувало порядок денний медіа, політичну риторику та суспільне занепокоєння в бік питань контролю за громадським порядком».
У районах поблизу ненасильницьких протестів частка голосів за демократів на президентських виборах зростала на 1,6–2,5 відсоткового пункта. Натомість, за оцінкою автора, заворушення 1968 року спричинили зсув білих виборців на 1,5–7,9 відсоткового пункта у бік республіканців, що, ймовірно, вплинуло на результат виборів.
Feinberg, Willer і Kovacheff (2020) провели шість експериментів щодо впливу радикальних методів протесту.
«Шість досліджень послідовно показують, що радикальні протестні дії знижують підтримку суспільних рухів серед спостерігачів. Цей ефект виявлено для різних форм протесту, зокрема провокативної риторики, блокування доріг і вандалізму. (...) Радикальні протестні дії не лише погіршували ставлення до руху, але зазвичай також знижували підтримку його основних вимог».
Ефект спостерігався як для прогресивних, так і для консервативних рухів. Автори пояснюють його моральним осудом радикальних дій, через який люди перестають асоціювати себе з протестувальниками.
Є й французький приклад. Fabien Jobard (2009), аналізуючи заворушення 2005 року, описує момент «нормативного страху», коли раніше приховані тривоги знову активізувалися.
У першоджерелі Sylvain Brouard і Vincent Tiberj (2007) частка тих, хто погоджувався з твердженням «у Франції забагато іммігрантів», зросла з 47% у квітні до 65% у грудні 2005 року. Частка тих, хто вважав, що «ніде не почувається в безпеці», зросла з 35% до 47%.
Jobard пов'язує ці настрої з подальшим успіхом Ніколя Саркозі, який у своїй виборчій кампанії зміщував увагу із соціально-економічних проблем на питання безпеки, імміграції та республіканських цінностей.
Чому тоді вдаються до насильства?
Логіка проста: заворушення створюють для уряду додаткові економічні та політичні витрати. Іноді владі дешевше піти на поступки, ніж допустити подальшу ескалацію. Крім того, на тлі радикалів помірковані вимоги можуть здаватися прийнятнішими. Але є й протилежний механізм: насильство відштовхує поміркованих прихильників, зміщує увагу з вимог протестувальників на громадський порядок і дає уряду підстави посилювати поліцейські заходи. Це називають дилемою активіста: радикальні дії можуть посилювати тиск на владу, але одночасно підривати суспільну підтримку руху.
Франція, жовтень 2026 року
1. Протести від початку мали значну підтримку. За Ipsos (7–8 жовтня), 54% французів підтримували рух ліцеїстів, 82% виступали за зменшення кількості учнів у класах, а 69% хотіли переговорів уряду з протестувальниками.
2. Насильство вже було непопулярним. 79% вважали неприйнятними напади на працівників освіти та пошкодження громадського майна. Тобто французи підтримували вимоги, але переважно засуджували насильницькі методи.
3. Уряд почав реагувати ще до масштабних заворушень 17 жовтня. Прем'єр Лекорню 7 жовтня оголосив консультації з учнями й роботу над п'ятьма напрямами освітніх змін та пообіцяв перші рішення наприкінці жовтня. Також було тимчасово призупинено використання світлошумових гранат поліцією проти ліцеїстів; 16 жовтня їх застосування знову дозволили у випадках тяжкого насильства. Це обмежені поступки, але вони передували найбільшій ескалації.
4. Після заворушень змінився порядок денний. 17 жовтня ліцеїсти долучилися до ширшої мобілізації проти дорожнечі. Замість освітніх проблем у центрі політичної дискусії опинилися погроми, мародерство та робота поліції. Уряд 19 жовтня оголосив про локальні комендантські години, а Лекорню публічно пов'язав насильство з ультралівими.
Нових порівнюваних опитувань після 17 жовтня поки немає. Але з огляду на попереднє ставлення французів до насильства та результати досліджень, можна очікувати зниження суспільної підтримки протестів, насамперед серед поміркованих громадян.
Радикалізація, найімовірніше, вже завдала руху політичної шкоди та підвищила ризик провалу його основних вимог. Поки що замість нових суттєвих освітніх поступок бачимо посилення поліцейських заходів і зміщення суспільної дискусії з освіти на безпеку.
Це створює сприятливий політичний контекст для правих, насамперед Національного об'єднання Ле Пен, яке вже використовує погроми для критики влади та ультралівих.
Іронія в тому, що радикальні учасники протестів, які прагнуть змінити систему, можуть насамперед посилити політичні позиції своїх опонентів.
Джерела
- Wasow (2020). Agenda Seeding: How 1960s Black Protests Moved Elites, Public Opinion and Voting.
- Feinberg, Willer і Kovacheff (2020). The Activist’s Dilemma.
- Jobard (2009). Rioting as a Political Tool: the 2005 Riots in France.
- Brouard і Tiberj (2007). Les tensions autour de l’immigration dans l’opinion : crispation et polarisation.
- Ipsos. Lycéens : un mouvement qui divise, mais des revendications soutenues.
- Уряд Франції: п’ять напрямів роботи щодо ліцеїв, 7 жовтня 2026 року.
- Виступ прем’єр-міністра, 19 жовтня 2026 року.
- Le Monde: реакція уряду на насильство 17 жовтня, 18 жовтня 2026 року.